Disputes are an inevitable part of any legal or commercial relationship. Traditionally, parties in conflict turned to state courts to resolve their disagreements. Court litigation, however, can be slow, costly, and adversarial, often damaging the very relationships it seeks to resolve. This is why Alternative Dispute Resolution (ADR) has grown into a prominent field of international and domestic law: it offers a spectrum of mechanisms to resolve disputes outside the courtroom, or at least with greater autonomy over the process. The three principal ADR methods are negotiation, mediation, and arbitration. Each has a distinct character, advantages, and limitations. Understanding the differences between them is essential for any lawyer, law student, or person navigating a conflict.

1. Negotiation

Negotiation is the most straightforward and informal of all dispute resolution methods. It is a direct dialogue between the parties, without any third-party involvement, aimed at reaching a mutually acceptable agreement.³ Negotiation is present in virtually every human interaction involving competing interests, from everyday commercial transactions to high-stakes international treaty-making.

Advantages. Negotiation is free or very low-cost and requires no institutional involvement. It is confidential, flexible, and preserves the relationship between the parties because they control both the process and the outcome. A negotiated settlement can be reached quickly and tailored precisely to the parties’ needs.

Disadvantages. Negotiation works best when parties engage in good faith and have relatively equal bargaining power. When there is a significant power imbalance, or when one party acts in bad faith, negotiation may break down or produce an unfair result. A negotiated agreement is not automatically enforceable as a judgment unless formalized in a contract or other binding instrument.

2. Mediation

Mediation introduces a neutral third party, the mediator, who assists the disputing parties in communicating, identifying their interests, and exploring possible solutions.⁴ Critically, the mediator has no authority to impose a decision: the outcome depends entirely on the parties’ agreement. The mediator’s role is facilitative, not adjudicative. Mediation is recognized under international instruments, including the UNCITRAL Model Law on International Commercial Conciliation 2002.⁵

Advantages. Mediation is confidential, relatively fast, and significantly cheaper than both litigation and arbitration. Because the parties retain control over the outcome, mediated settlements tend to be more durable and better preserve commercial or personal relationships. The process is flexible and can be adapted to the parties’ specific circumstances.⁹

Disadvantages. As with negotiation, mediation requires both parties’ willingness to participate meaningfully. A party acting in bad faith can exploit the process to delay. If no agreement is reached, the dispute remains unresolved and the parties must turn to a binding mechanism. Mediators also cannot compel production of evidence or testimony.

3. Arbitration

Arbitration is a private adjudicatory process in which the parties submit their dispute to one or more arbitrators who render a binding decision, the arbitral award.¹ Unlike mediation, arbitration produces a definitive resolution even if one party objects. Arbitration is governed by the parties’ agreement and, in international cases, by institutional rules such as those of the International Chamber of Commerce (ICC) or the Singapore International Arbitration Centre (SIAC), and by national arbitration legislation.²

Advantages. Arbitral awards are binding and, in international commerce, enforceable in over 170 countries under the New York Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards 1958. Arbitration is confidential, allows the parties to choose a neutral forum and specialized arbitrators, and offers greater procedural flexibility than court litigation.⁶

Disadvantages. Arbitration can be expensive, particularly in complex international cases where institutional fees, arbitrator fees, and legal costs accumulate rapidly. The grounds for challenging or appealing an award are very limited, even where the award may be incorrect on a point of law. Confidentiality, while often an advantage, also means an absence of the public scrutiny that courts provide.⁸

4. Comparative Overview

The table below summarizes the key differences between the three methods:

5. Multi-Tier Dispute Resolution Clauses

In practice, ADR methods are frequently combined through multi-tier dispute resolution clauses (also called escalation clauses). Such clauses, inserted into contracts, require the parties to attempt one method before escalating to the next, typically following the sequence: negotiation → mediation → arbitration (or litigation).¹⁰

These clauses serve a rational economic purpose: they encourage parties to resolve disputes at the lowest cost and with the least formality possible, reserving expensive adjudication only as a last resort.⁷ Multi-tier clauses are particularly common in construction, infrastructure, and long-term commercial contracts, where preserving the business relationship is a priority and disputes tend to be technically complex.¹¹

A typical clause might read: “In the event of any dispute, the parties shall first attempt to resolve it through good-faith negotiation for a period of 30 days. If unresolved, the dispute shall be submitted to mediation. If mediation does not result in a settlement within 60 days, either party may refer the dispute to arbitration under the ICC Rules.” Leading arbitral institutions, including the ICC and SIAC, publish model multi-tier clauses for this purpose.¹²

One important legal consideration is that courts and arbitral tribunals in many jurisdictions have held that a party’s failure to comply with the earlier steps in a multi-tier clause, for example, bypassing a mandatory mediation stage, may result in the tribunal lacking jurisdiction or in a claim being declared inadmissible.¹³ Practitioners must therefore treat each step as a genuine procedural requirement.

Conclusion

Negotiation, mediation, and arbitration each occupy a distinct place in the spectrum of dispute resolution. Negotiation empowers parties to shape their own solution at minimal cost but requires mutual good faith. Mediation adds a skilled facilitator and is well-suited to disputes where preserving a relationship matters. Arbitration provides a final, binding, and internationally enforceable decision, but comes at a higher cost and with procedural formality. Multi-tier dispute resolution clauses integrate these mechanisms intelligently, ensuring that parties pursue the most efficient path to resolution. For lawyers and individuals alike, choosing the right method, or the right combination of methods, is a fundamental strategic decision that can determine not only the outcome of a dispute, but also its human and financial cost.

¹ UNCITRAL, ‘UNCITRAL Model Law on International Commercial Arbitration 1985 with Amendments as Adopted in 2006’ (United Nations 2008) <https://uncitral.un.org>.

² Born GH, International Commercial Arbitration (3rd edn, Kluwer Law International 2021) 1.

³ Fisher R, Ury W and Patton B, Getting to Yes: Negotiating Agreement Without Giving In (2nd edn, Penguin 1991) 4–5.

⁴ Menkel-Meadow C, ‘Mediation: Theory, Policy, and Practice’ in Carrie Menkel-Meadow (ed), Mediation: Theory, Policy, and Practice (Ashgate 2001) xv.

⁵ UNCITRAL Model Law on International Commercial Conciliation 2002, art 1(3) <https://uncitral.un.org>.

⁶ New York Convention on the Recognition and Enforcement of Foreign Arbitral Awards 1958, art III; Born GH (n 2) 3.

⁷ Cooter R and Ulen T, Law and Economics (6th edn, Pearson 2012) 390.

⁸ UNCITRAL, ‘Notes on Organizing Arbitral Proceedings’ (3rd edn, United Nations 2016) 7.

⁹ Lande J, ‘Using Dispute Systems Design Methods to Promote Good-Faith Participation in Court-Connected Mediation Programs’ (2002) 50 UCLA Law Review 69, 72.

¹⁰ Stipanowich TJ, ‘ADR and the “Vanishing Trial”‘ (2004) 1 Journal of Empirical Legal Studies 843, 878.

¹¹ Brown H and Marriott A, ADR Principles and Practice (3rd edn, Sweet & Maxwell 2011) 15.

¹² International Chamber of Commerce, ‘ICC ADR Rules’ (ICC 2001) art 5; Singapore International Arbitration Centre, ‘SIAC Rules 2025’ r 27.

¹³ Stipanowich TJ (n 10) 879; Born GH (n 2) 83.

Авторка матеріалу:
Єлизавета Фролькіс, 
здобувачка  другого(магістерського) рівня вищої освіти
факультету правничих наук НаУКМА

Валютний демпінг (exchange dumping) — це фактично умисна маніпуляція країною курсом її валюти з метою отримання переваг для власного експорту. M. Рафі Правіра Ґандана в свої роботі “Currency Manipulation and Exchange Rate Policies: Why the WTO needs to strengthen its monetary policies ” використовує схоже визначення для поняття “валютна маніпуляція”: умисне послаблення чи утримання слабкої валюти країною для отримання торгівельних переваг. В англомовній літературі вживаються терміни “currency manipulation” та “anticompetitive currency manipulation” у контексті валютного демпінгу.

Занижуючи курс власної валюти держава отримує коштів більше, ніж мала б насправді: якщо курс національної валюти до долара США 10, а держава утримує його на 100/долар, то, експортуючи до США, її прибуток буде в 10 разів більшим, ніж за правильного курсу валюти.

Специфіка валютного демпінгу в тому, що він вчиняється безпосередньо державами, а не компаніями. Це ускладнює боротьбу з ним.

Але ця практика не настільки страшна, як видається на перший погляд. У довгостроковій перспективі умисне послаблення курсу призводить до того, що ціни всередині країни адаптуються і відображають приблизний еквівалент у іноземній валюті (нейтральність грошей). Як зазначають Алан Скайс і Роберт Стейгер у “Currency “manipulation” and world trade: A caution”, застосовуючи симетрію Лернера, за такої девальвації виникає політика імпортних мит та експортних субсидій, що призводить до коригування цін, які взаємно компенсують одна одну і залишають обсяги імпорту та експорту незмінними.

Практичне виявлення валютного демпінгу складне, але у літературі пропонуються методи регулювання. Зокрема, у статті “Currency Manipulation and WTO Laws: Should the Anti-Dumping Mechanism Be Entirely Dumped?” автор пропонує у випадках, де можливий валютний демпінг, використовувати метод “сурогатної ціни”: нормальну вартість обраховувати за ціною аналогічних товарів у третій країні, що перебуває на тому ж етапі економічного розвитку, що й країна-експортер, враховуючи, що в обраній країні не викривлена валюта. Це дозволить фактично вирахувати нормальну вартість і, як наслідок, демпінгову маржу. Остання, своєю чергою, дозволить встановити відсутність/наявність демпінгу та в перспективі застосувати антидемпінгові заходи (мито). Це чудова альтернатива для одностороннього заходу в боротьбі з валютним демпінгом. Але варто пам’ятати, що термін “валютний демпінг” хоч і колись розглядався в СОТ (ГАТТ), та на сьогодні позиція залишається незмінною — антидемпінгові заходи (мито) застосовуються виключно до цінового демпінгу. Окрім цього може бути й інша проблема:  антидемпінгове мито — частина сфери відповідальності СОТ, а тому країна, на чию компанію воно буде накладене (і явно не одну компанію, оскільки ціна впливатиме на всі компанії цієї держави), може звернутися до СОТ для оскарження такого заходу. У разі недостатнього регулювання чи наявності схожих з іншими державами, на які антидемпінгове мито накладено не було, може бути досить серйозний аргумент дискримінаційності прийнятого рішення. А дискримінаційність — один із найважливіших критеріїв в аналізі судового органу СОТ.

Питання валютного демпінгу це компетенція як СОТ (у торгівельних аспектах), так і Міжнародного валютного фонду (МВФ). МВФ визначає поняття “валютних маніпуляцій” та забороняє такі дії. Цій темі присвячено пункт ііі Секції 1 ст. 4 Статуту (Agreement Articles) МВФ: “члени повинні уникати маніпулювання обмінними курсами або міжнародною валютною системою з метою запобігання ефективному коригуванню платіжного балансу або отримання несправедливої конкурентної переваги над іншими членами”. У Принципі А Рішення “Bilateral Surveillance over Members’ Policies” вказано, що маніпуляція обмінним курсом — це така політика держави, яка спрямована на рівень курсу та реально впливає на нього. Але така політика порушує правила МВФ лише тоді, коли спрямована на (a)блокування ефективного коригування платіжного балансу або (b)створення заниженого курсу для отримання несправедливої конкурентної переваги (заниження обмінного курсу для збільшення чистого експорту). Із цього випливає, що МВФ як валютний демпінг (антиконкурентне явище), так і валютні маніпуляції, спрямовані де-факто на самозбереження економіки країни.

За всю історію свого існування МВФ ще жодного разу не визнав факт маніпулювання конкретною державою обмінним курсом валюти. Це впирається в дуже високий поріг доказування: по-перше, треба довести існування політики держави, що спрямована на маніпуляцію курсом, а, по-друге, довести, що це було зроблено для досягнення однієї з двох цілей, визначених у ст. 4 (блокування ефективного коригування платіжного балансу чи отримання несправедливої конкурентної переваги). Якщо перший елемент ще можна довести, то навести обґрунтовані аргументи до другого буде надзвичайно складно.

Висновки

Валютний демпінг є формою державної маніпуляції курсом, спрямованою на несправедливі конкурентні переваги, однак у довгостроковій перспективі його ефект більшою мірою нівелюється коригуванням внутрішніх цін через компенсаційний ефект експорту та імпорту.

Фактично дві міжнародні організації, що мають компетенцію щодо антиконкурентної валютної маніпуляції, ще жодного разу такий мандат не використали. Це залишає валютний демпінг в сірій зоні. Більше того, у разі введення односторонніх заходів щодо держави, яка підозрюється у валютному демпінгу, зберігаються великі шанси винесення незадовільного рішення судовим органом СОТ.

Авторка:
Вікторія Ткаченко,
студентка 4-го курсу НаУКМА,
Факультету правничих наук, спеціальності 081 Право

Суттєвою умовою для визначення демпінгу є шкода ринку країни-імпортера. Тому застосування антидемпінгових заходів можливе лише після ретельного розслідування та встановлення наявності такої шкоди чи її реальної загрози, а також причинно-наслідкового зв’язку між діями експортера та негативними  наслідками для ринку.

У ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) єдиним визначеним антидемпінговим заходом є відповідне мито,  що не перевищує демпінгову маржу для цього товару. Визначення демпінгової маржі в ГАТТ майже ідентичне до українського. ЗУ “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” (далі — Закон) у пункті 6 частини першої ст. 1 визначає демпінгову маржу як суму, на яку нормальна вартість перевищує експортну ціну. У ст. 9 встановлено порядок її обчислення, а саме порівняння нормальної вартості та експортної ціни на основі однакових базисних умов поставки щодо продажу, здійсненого за найближчою датою, стосовно якої є відповідна інформація. Може бути здійснено коригування величин різниць, якщо Законом заборонено порівняння зазначених цін чи за обґрунтованою вимогою заінтересованої сторони.

ГАТТ передбачає два коригувальні інструменти: антидемпінгове та компенсаційне мито. Антидемпінгове мито нейтралізує шкоду від продажу нижче «нормальної вартості», компенсаційне (countervailing) мито — ефект державних субсидій, що підтримують виробництво або експорт товару. Розмір мита обмежується демпінговою маржею або сумою підтвердженої субсидії. Обидва види мит застосовуються виключно за наявності шкоди та не допускають подвійного оподаткування за той самий випадок. Також вони не застосовуються через внутрішні податкові пільги чи повернення податків у країні експорту.

Зазначені мита в ГАТТ розглядаються як виключні та пропорційні заходи, які можна застосовувати лише за умови доведеного демпінгу чи субсидування й встановленої шкоди. Заборонене подвійне обкладання за той самий випадок та стягнення мита через податкові звільнення чи повернення податків у країні експорту.

Отже, антидемпінгові та компенсаційні мита — це строго регламентовані, пропорційні та виняткові заходи, спрямовані виключно на нейтралізацію реальних торговельних викривлень, а не на створення прихованих бар’єрів для торгівлі.

В українському законодавстві антидемпінгове мито та компенсаційне мито регулюються окремо Законом і ЗУ “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту” відповідно.

Компенсаційне мито має доволі аналогічне регулювання до антидемпінгового. Компенсаційне мито справляється у разі ввезення на митну територію України товару, що є об’єктом застосування компенсаційних заходів (попередніх або остаточних) відповідно до пункту 9 частини першої ст. 1 ЗУ “Про захист національного товаровиробника від субсидованого імпорту”. Цей захід так само застосовується лише в разі заподіяння шкоди національному товаровиробнику. Розмір мита залежить від розміру наданої пільги, яка визначається та розраховується на період розслідування (ст. 10).

Розслідуваннями займаються Міністерство економіки України та Комісія щодо захисту національного товаровиробника від субсидованого імпорту. Аналіз субсидії починається з оцінки її специфічності (ознаки нелегітимності). Якщо субсидія є специфічною, то, як правило, будуть застосовуватися компенсаційні заходи (ст. 7).

У Законі антидемпінговим заходам присвячено Розділ IV, що визначає попередні та остаточні антидемпінгові заходи. Попередні заходи (ст. 14) застосовуються лише за окремих умов (частина перша), які, судячи зі структури норми, мають бути задоволені кумулятивно. Основними умовами є попередній висновок Міністерства щодо наявності демпінгу та шкоди від нього й необхідність захисту національних інтересів від заподіяння шкоди. Остаточні ж застосовуються по завершенню розслідування в разі, коли було доведено наявність демпінгу та істотної шкоди від нього (чи існування реальної загрози) (частина п’ята ст. 16 Закону).

Застосування антидемпінгового мита припиняється, якщо експортер приймає на себе зобов’язання з перегляду цін і Комісія приймає рішення про прийняття його зобов’язань (частина перша ст. 15 Закону).

Процес антидемпінгового розслідування в Україні є двоступеневим. Технічну та аналітичну роботу здійснює Міністерство економіки України (як уповноважений центральний орган виконавчої влади). Воно відповідає за збір інформації, розрахунок демпінгової маржі та підготовку висновків щодо наявності шкоди. А фінальні рішення про порушення розслідування, застосування попередніх та остаточних антидемпінгових заходів, а також про прийняття цінових зобов’язань, приймає Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі (МКМТ). Рішення Комісії є обов’язковими для виконання.

Рішення Комісії про застосування антидемпінгових заходів утрачає чинність через п’ять років відповідно до частини другої ст. 18 Закону.

Органи, які займаються антидемпінговими розслідуваннями, мають бути надзвичайно обережні у формулюванні всіх своїх знахідок та висновків, адже судовий орган Світової організації торгівлі (СОТ) може скасувати рішення в разі його некоректного обґрунтування.

Обчислення нормальної вартості є найчутливішим етапом розслідування і часто стає предметом міжнародних суперечок. Яскравим прикладом є справа UKRAINE – Anti-Dumping Measures on Ammonium Nitrate (DS493) в Органі з врегулювання спорів СОТ. Україна застосувала антидемпінгове мито щодо російської аміачної селітри, відмовившись використовувати фактичні витрати виробників на природний газ. Україна спиралася державне регулювання цін у росії та, посилаючись на справу EU – Biodiesel (Argentina), стверджувала, що заявлена ці не була обґрунтованою (reasonable). Проте Панель СОТ постановила, що український орган не надав достатнього обґрунтування для відхилення облікових даних експортера. Панель висловилася щодо тлумачення ст. 2.2.1.1 Антидемпінгової угоди (Agreement on Implementation of Article VI of the General Agreement on Tariffs and Trade 1994), а саме поняття “reasonably reflect”, застосоване Україною. Цитуючи своє вищезазначене рішення, Панель наголошує, що “reasonably reflect” стосується наданих експортером документів щодо цін, а не самої ціни в межах ринку експортера. Проте це не значить, що держави зовсім не можуть аналізувати об’єктивність цін експортера. В Аналітичному індексі до ст. VI ГАТТ зазначалося, що у випадку існування монополії на товар у питанні в країні-експортері, нормальна вартість може обраховуватися без використання ціни останньої. Вирішальне значення у цій справі зіграло неналежне обґрунтування та помилкове тлумачення угод СОТ. Отже, як показала ця справа, подібні помилки призводять до скасування антидемпінгових заходів.

Висновки

Антидемпінгові заходи можуть застосовуватися лише тоді, коли у ході розслідування доведено сам факт демпінгу, наявність шкоди для національного ринку та причинний зв’язок між ними. Основним інструментом реагування відповідно до ГАТТ є антидемпінгове мито, яке не може перевищувати розмір демпінгової маржі. Українська процедура побудована за дворівневою моделлю: Мінекономіки здійснює технічний аналіз і готує висновки, тоді як МКМТ ухвалює кінцеві рішення.

Найчутливішим елементом у будь-якому розслідуванні є визначення нормальної вартості, що нерідко стає предметом спорів у СОТ. Приклад справи DS493 демонструє, що помилки у тлумаченні норм та недостатнє обґрунтування висновків можуть призвести до скасування застосованих антидемпінгових заходів, що вимагає максимальної ретельності й юридичної точності від національних органів.

Компенсаційне мито, яке регулюється окремим законом, спрямоване на нейтралізацію ефекту державних субсидій, що підтримують виробництво або експорт товару. Воно також вимагає встановлення факту субсидування та шкоди для національного товаровиробника, а розмір обмежується величиною підтвердженої субсидії. Українське регулювання компенсаційного мита фактично побудоване повністю на зразок регулювання антидемпінгового мита.

Обидва види мита покликані лише нейтралізувати реальні торгівельні викривлення, а не створювати приховані бар’єри для торгівлі.

Авторка:
Вікторія Ткаченко,
студентка 4-го курсу НаУКМА,
Факультету правничих наук, спеціальності 081 Право

В абзаці 5 ст. 1 ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність” та пункті 5 частини першої ст. 1 ЗУ “Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту” (далі – Закон) викладено ідентичне визначення демпінгу:

“ввезення на митну територію країни імпорту товару за цінами, нижчими від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, що заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару”.

Із цього визначення можна зрозуміти, що демпінг – зовнішньоекономічне антиконкурентне явище. Така його природа також підтверджується наявністю цього терміну в ЗУ “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Що ж до конкурентного аспекту цього явища, то варто зазначити, що його регулювання не передбачено ЗУ “Про захист економічної конкуренції” чи ЗУ “Про захист від недобросовісної конкуренції”. Це пояснюється тим, що хоча антидемпінгове законодавство і має за одну зі своїх цілей захист конкуренції на ринку, проте мета та критерії, які воно враховує, є абсолютно відмінними. Як було зазначено в публікації “Конкуренція і торгівельні розслідування: хто переможе” антимонопольне законодавство спрямоване на захист та просування конкуренції на національному ринку. Тому основною метою буде безпосередньо збереження та підвищення конкурентності, незалежно від наслідків для окремих суб’єктів господарювання. У той час як антидемпінгове законодавство, хоч і є відгалуженням антимонопольного/конкурентного, захищає в першу чергу національного виробника.

Окремо варто зауважити, що демпінг НЕ є синонімом до хижацького ціноутворення.

Характеристику демпінгу надано в ст. VI Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ). Україна офіційно стала членкинею СОТ 16 травня 2008 року. З огляду на це, а також те, що ГАТТ є одним з основних документів в контексті регулювання демпінгу, є сенс розглянути це поняття в її межах.

Зокрема, варто згадати про Аналітичний індекс ГАТТ до ст. VI, де консолідовано викладено тлумачення усіх складових демпінгу, його різновидів та критеріїв для оцінки. Далі для кращого розуміння поняття демпінгу буде коротко викладено основні тези з цього документа з коментарями та доповненнями.

Поняття “Подібний товар” — або такий самий товар, або товар з дуже близькими характеристиками до товару в питанні.

Для визначення “нормальна вартість” в першу чергу розраховується відповідно до пункту а частини першої ст. VI ГАТТ: при звичайному ході торгівлі на подібний товар, призначений для споживання в експортуючій країні. Враховуються окремо  такі критерії як оподаткування, умови торгівлі, тощо. Зокрема, нормальні умови торгівлі не включатимуть загострень на ринку, наприклад, через кліматичні умови, що спричинили здорожчання товару. Якщо за цим пунктом ціну не можна обрахувати, то тоді варто звертатися до підпунктів і та іі пункту b: найвищу порівняну ціну на подібний товар, призначений для експорту до будь-якої третьої країни при звичайному ході торгівлі, або вартість виробництва товару в країні походження, до якої додані помірні додаткові витрати на продаж та прибуток.

Важливо проводити порівняння цін для приблизно однакових обсягів торгівлі та в якомога ближчих проміжках часу.

Є винятки для обрахунку “нормальної вартості”, за яких стандартний обрахунок буде несправедливим через економічні особливості в країні експорту/імпорту, що спотворює ціноутворення:

• монополія в країні-експортері — “нормальна вартість” визначається або за цінами країни-імпортера, або за цінами подібного товару в іншій країні;
• країни, що розвиваються — “нормальна вартість” визначається або порівнюючи експортну ціну з ціною продажу такого самого товару до іншої країни, або ж беруть собівартість у країні походження і додають розумні адміністративні, збутові та інші витрати.

В Українському законодавстві алгоритм визначення нормальної вартості передбачено в ст. 7 Закону. Альтернативні методи визначення ціни фактично ідентичні до того, що передбачає ГАТТ. Єдині відмінності полягають у деталізації українського регулювання: визначено критерії “умови звичайної торгівлі”, критерії для визначення собівартості товару, розмір обсягів продажу. Відчутне намагання законодавця враховувати інтереси всіх сторін: якщо ціна є нижчою за витрати на момент продажу, проте в період розслідування є вищою за загальні витрати, то вважається, що відсутнє заниження ціни (ч. 7). Це дає змогу відмежувати тимчасові ринкові коливання від реального демпінгу.

Хоча цю роботу першопочатково присвячено ціновому демпінгу, проте це поняття стосується не винятково цін. Так, розрізняють 4 його різновиди:

• ціновий (price);
• сервісний (service) — той же демпінг, проте не з товарами, а з послугами (він фактично залишається ціновим, бо все ще йдеться про заниження ціни);
• обмінний (exchange), валютний — форму демпінгу через часткову девальвацію валюти;
• соціальний (social) — використання компаніями низькооплачуваної праці та для отримання нижчої кінцевої ціни та, як наслідок, переваги на ринку. Цей термін далеко не завжди можна знайти в законодавствах інших країн (як і в Україні), проте зазвичай це явище регулюється вимогами до імпортних товарів, що стосується стандартів праці. В Україні, на жаль, подібне регулювання відсутнє.

Відповідно до наведеної класифікації демпінг — зловживання компанією правовими та економічними механізмами з метою зниження ціни свого продукту та здобуття несправедливої конкурентної переваги на ринку іншої держави.

За своїм характером демпінг буває:

• класичний — ввезення товару за заниженою ціною;
• прихований — компанія-імпортер, яка пов’язана з експортером, реалізує товар за ціною нижчою від тої, за якою він був формально ввезений;
• непрямий — у разі проходу товару через третю країну. Якщо в третій країні відбулося лише перевантаження, то ціна обраховується в країні походження товару. Якщо ж товар фактично пройшов через ринок третьої країни (наприклад, якась компанія закупила товар в країні походження, а тоді перепродала до іншої країни), то ціну варто обраховувати в цій країні.

Українське законодавство оперує виключно поняттям цінового демпінгу. Більше того, законодавче визначення передбачає ввезення товару за нижчою ціною, що фактично виключає поняття прихованого демпінгу, за якого ввезення та реалізація відбуваються за різними цінами. Частково його враховано в частині третій ст. 7 Закону. В обох випадках ідеться про операції між пов’язаними компаніями, де ціна може бути штучно заниженою і не відображати реальних ринкових умов. Проте українська норма не регулює ситуації, коли імпортер перепродає товар на внутрішньому ринку за ціною нижчою, ніж формальна ціна ввезення, що є характерною ознакою прихованого демпінгу. Її призначення інше: виключити неринкові внутрішні ціни в країні-експортері з розрахунку нормальної вартості, якщо доведено, що зв’язки між сторонами вплинули на формування ціни.

Тим не менше охоплюється категорія непрямого демпінгу, що випливає з пункту 13 частини першої ст. 1 та частини десятої  ст. 9 Закону.

Висновки

Демпінг — зовнішньоекономічне антиконкурентне явище, регулювання якого має своє коріння переважно в праві СОТ (раніше — ГАТТ). Воно полягає у зловживанні компаніями правовими чи економічними механізмами для отримання конкурентної переваги на ринку. Демпінгове регулювання має своє коріння в праві СОТ (раніше — ГАТТ), проте фактично встановлені антидемпінгові заходи стосуються виключно цінового демпінгу. Подібне призводить до суттєвого зменшення уваги до інших різновидів демпінгу.

Антидемпінгове законодавство України спрямоване на захист національного виробника від ввезення товарів за заниженими цінами, при цьому акцент робиться на класичний ціновий демпінг. Закон детально регламентує порядок визначення нормальної вартості та враховує економічні особливості країни-експортера, ринкові коливання. Інші форми та види демпінгу українське законодавство не охоплює, що може мати негативні наслідки для українського ринку.

Авторка:
Вікторія Ткаченко,
студентка 4-го курсу НаУКМА,
Факультету правничих наук, спеціальності 081 Право

Сучасна система освіти в Україні дедалі більше спирається на електронні механізми обліку, адміністрування та підтвердження статусу здобувачів освіти.

Центральне місце у цій системі займає ЄДЕБО, яка містить офіційні дані про кожного студента, видані документи про освіту, а також про послідовність здобуття освітніх рівнів. Від коректності цих даних залежить не лише академічна біографія здобувача, а й реалізація конкретних прав, зокрема — права на відстрочку від мобілізації.

ЄДЕБО — це державна інформаційна система, створена для забезпечення обліку всіх етапів освітньої діяльності. Її функції закріплені у статті 74 Закону України «Про освіту» та у Положенні про ЄДЕБО, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України № 752 від 13 липня 2011 року. База виконує функцію єдиного офіційного джерела даних про факт зарахування, відрахування, завершення навчання, а також про рівень освіти, який здобуто. На основі цих відомостей формуються електронні довідки, зокрема довідка про здобувача освіти, яку використовують органи влади, військові комісаріати, роботодавці тощо. І саме довідка з ЄДЕБО, відповідно до Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 560 від 16 травня 2024 року, є основним документом для підтвердження права студента на відстрочку від мобілізації. Отже, від правильності відображення даних у системі залежить, чи визнають особу такою, що законно користується цим правом.

Проте на практиці трапляються ситуації, коли технічна помилка або неправильне трактування норми з боку Міністерства освіти і науки (МОН) чи технічного адміністратора бази призводить до хибного запису у ЄДЕБО. Такий запис може позбавити особу можливості скористатися своїми законними гарантіями, передбаченими Конституцією України та спеціальними законами. Тобто проблема достовірності даних ЄДЕБО має не лише технічний, а й суттєвий правовий вимір, адже неправильне відображення інформації у цій системі може напряму впливати на реалізацію гарантованих державою прав людини, у тому числі — права на освіту та права на відстрочку від мобілізації.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», право на відстрочку мають здобувачі освіти, які навчаються за денною або дуальною формою та здобувають рівень освіти, вищий за вже здобутий. Отже, законодавець чітко пов’язує це право із фактом здобуття попереднього освітнього рівня, підтвердженого офіційним документом державного зразка — дипломом, свідоцтвом або атестатом. Ключовим у цій нормі є поняття «раніше здобутий рівень освіти», тобто рівень, який уже завершений і підтверджений виданим документом. Незавершене або перерване навчання не створює жодних юридичних наслідків і не може вважатися здобутим рівнем освіти. Такий підхід відповідає статті 10 Закону України «Про освіту», де визначено послідовність освітніх рівнів — від початкової школи до вищої освіти. Саме завершення кожного рівня, а не сам факт зарахування на нього, відкриває можливість для продовження навчання на вищому ступені.

Проте у 2024–2025 роках Міністерство освіти і науки України допустило помилкове тлумачення цієї норми, що викликало масштабну правову колізію. У своїх листах-роз’ясненнях МОН рекомендувало при визначенні «послідовності здобуття освіти» враховувати не лише фактично здобуті, а й ті рівні, які здобувалися раніше, навіть якщо навчання на них було перервано або не завершено. Такий підхід порушив логіку закону і призвів до системної появи у ЄДЕБО некоректних записів, де статус студента позначався як «Ні, порушує». Фактично це означало, що якщо студент раніше вступав до університету, але з певних причин не завершив навчання, наприклад, був відрахований, перевівся або зробив академічну перерву, то при повторному вступі на той самий освітній рівень база автоматично визначала його як такого, що порушив послідовність здобуття освіти. Така логіка не лише суперечить закону, а й створює небезпечний прецедент, коли технічна помилка або неправильна методика обробки даних обмежує конституційне право громадянина на освіту, гарантоване статтею 53 Конституції України.

Наслідки таких помилкових записів мають реальний і відчутний характер. Якщо в довідці, сформованій через ЄДЕБО, зазначено «Ні, порушує», це може бути підставою для відмови у наданні відстрочки від мобілізації відповідно до законодавства. Територіальні центри комплектування (ТЦК) трактують такі довідки як доказ порушення освітньої послідовності, хоча фактично особа може мати законне право на відстрочку. Таким чином, через помилкову технічну логіку обробки даних держава обмежує реалізацію одного з базових прав своїх громадян.

Варто підкреслити, що подібні технічні помилки не є лише технічним питанням — вони свідчать про порушення принципів верховенства права і правової визначеності, адже жодна особа не може бути позбавлена своїх прав внаслідок недосконалої роботи інформаційної системи чи помилкових алгоритмів. Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Вихід за межі цих норм, навіть у формі помилкового технічного тлумачення, є порушенням принципу законності.

В свою чергу, на нашу думку, правильне застосування норми полягає в тому, що порівнянню підлягають лише фактично здобуті рівні освіти, підтверджені документами державного зразка. Якщо студент був зарахований, але не завершив навчання, такий рівень вважається нездобутим, а тому жодного порушення послідовності освіти не існує.

Підсумовуючи зазначене вище, можна виснувати: формальне тлумачення, запроваджене МОН, перетворилося на механізм обмеження конституційних прав, який зачіпає значну кількість студентів. Це не просто адміністративна помилка — це прецедент, коли технічна система впливає на правовий статус людини. Така ситуація є небезпечною з точки зору прав людини, оскільки унеможливлює реалізацію законних гарантій, передбачених державою. Тому помилка в ЄДЕБО, яка призводить до появи запису «Ні, порушує», є не просто технічною похибкою — це фактор обмеження конституційних прав, який підлягає виправленню в адміністративному чи судовому порядку. Для держави важливо забезпечити, щоб будь-яка інформаційна система, яка має юридичне значення, працювала у повній відповідності до норм матеріального права, а не створювала додаткові ризики для громадян. Лише тоді буде забезпечено реальну, а не декларативну дію принципу законності та захист права на освіту в умовах воєнного стану.

Ілля Семенов,
студент 4-го курсу факультету правничих наук
Національного університету “Києво-Могилянська академія”

Джерела

1. Конституція України (ст. 19, 53).
2. Закон України «Про освіту» — ст. 4, 10, 74.
3. Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» — п. 1 ч. 3 ст. 23.
4. Закон України «Про вищу освіту» — ст. 7, ч. 10 ст. 7.
5. Кодекс адміністративного судочинства України — ст. 5, 19, 287.
6. Постанова Кабінету Міністрів України № 752 від 13.07.2011 «Про Єдину державну електронну базу з питань освіти».
7. Постанова Кабінету Міністрів України № 560 від 16.05.2024 «Про затвердження Порядку проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації».
8. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 07.01.2025 р. у справі № 420/35954/24.
9. Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 09.01.2025 р. у справі № 560/16818/24.
10. Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 23.01.2025 р. у справі № 440/12614/24.