Сьогодні це не обговорюють, здається, тільки одиниці: в мережі Інтернет, в кабінетах політиків, в залах судових засідань, в транспорті, за кавою – всюди можна почути дискусії про вакцинацію від COVID-19. З 11 березня 2020 року Постановою КМУ № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” в Україні введено режим карантину, який триває і досі. 

Проте, чинні правила станом на 2021 рік сильно змінилися. На перший погляд, в не найкращу сторону для прав людини. Оскільки, людей обмежують в реалізації їхніх прав, у разі відсутності сертифікату вакцинації. І тут постає питання усі здійснювані заходи – це все ж необхідність чи дискримінація?

Що таке дискримінація за законодавством? 

Відповідно до п. 2 ст. 2 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”: Дискримінація – ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі – певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Щодо дискримінації в контексті карантину, то вона можлива за ознакою стану здоров’я, оскільки невакциновані у зв’язку з останніми змінами не можуть, наприклад, перебувати у закладах громадського харчування без сертифікатів вакцинації або ПЛР-тесту у випадку введення червоної зони карантину.

Але чи є вищенаведена ситуація дискримінацією? 

Пропонуємо її розібрати далі, оскільки з’ясувавши суть, ми зможемо зробити висновок – “чи це та багато інших подібних правил є дискримінативними чи все ж легітимними за своєю суттю?”.

Відповідно до статті 21 Конституції України: Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 24 Конституції України гарантує нам, що: Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. А також, що не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

За ч. 3 ст. 6  Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”: Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, а саме:

• спеціальний захист з боку держави окремих категорій осіб, які потребують такого захисту;
• здійснення заходів, спрямованих на збереження ідентичності окремих груп осіб, якщо такі заходи є необхідними;
• надання пільг та компенсацій окремим категоріям осіб у випадках, передбачених законом;
• встановлення державних соціальних гарантій окремим категоріям громадян;
• особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Отже, за певних умов, які можуть здаватися, на перший погляд, за дискримінацією насправді стоїть легітимна мета!

Щодо правила відвідування закладів громадського харчування з одного боку вони мати на меті заохочення вакцинуватися, а з іншого є запобіжником щодо стримування поширення інфекцій, оскільки вакцинована особа має штучний імунітет, а особа яка має негативний ПЛР-тест не є бактеріоносієм. Проте, з іншого боку, вони мають ознаки непрямої дискримінації, тобто ситуації за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище у порівнянні з іншими особами або групами осіб. Але виняток становлять випадки, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

За ст. 28 Конституції України: Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам є

Відповідно до ст. 32 Конституції України: Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Стаття 8 ЄКПЛ регулює аналогічні зі статтею 28 та 32 Конституції України правовідносини і гарантує недоторканність приватного життя, у тому числі медичну автономію таким чином, передбачаючи захист від свавільного втручання держави у приватне життя особи, але при цьому містить перелік випадків, коли таке втручання можливе:

• втручання здійснюється згідно із законом;
• є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни;
• для запобігання заворушенням чи злочинам;
• для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Щодо цих 4 обставин, то 3 із них підходять до нашої ситуації, окрім “для запобігання заворушенням чи злочинам”.

Чи законні обмеження, наприклад на відвідування закладів без ПЛР-тесту чи COVID-сертифікату? 

Стаття 29 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” дозволяє Кабміну, затверджувати необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов’язки, що покладаються на них.Тобто, обмеження здійснено на підставі закону!

Чи є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни такі протиепідемічні заходи?

Звісно, що є оскільки держава встановлюючи карантинні  обмеження робить, з метою виконання свого завдання зі збереження життя людини, тому ці заходи є необхідними у демократичному суспільстві!

Щодо захисту здоров’я населення, то тут жодних пояснень не треба.  Оскільки, карантин має на меті усунути епідеміологічну загрозу життю та здоров’ю людини.

Отже, у підсумку можна сказати, що такі та аналогічні обмеження не можна розцінювати як дискримінацію, оскільки існує альтернативне щеплення або ПЛР-тест, а також такі дії відповідають вимогам ч. 3 ст. 6  Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні”: Не вважаються дискримінацією дії, які не обмежують права та свободи інших осіб і не створюють перешкод для їх реалізації, а також не надають необґрунтованих переваг особам та/або групам осіб за їх певними ознаками, стосовно яких застосовуються позитивні дії, особливі вимоги, передбачені законом, щодо реалізації окремих прав осіб.

Щодо питання обов’язковості вакцинації, то можна навести рішення ЄСПЛ у справі Ваврічка та інші проти Республіки Чехія, 2021 року. Справа стосується шістьох заявників, серед яких батько, який не хотів вакцинувати своїх дітей та був притягнутий через це до відповідальності у Чехії у вигляді штрафу, а також заявники, які з різних причин  не отримали обов’язкових вакцин у дитинстві та через це не були допущені до закладів освіти. Батьки скаржилися на накладення на них санкцій за відмову від обов’язкової вакцинації їх дітей від загальних захворювань (дифтерія, коклюш, правець, поліомієліт, гепатит B, кір і краснуха).

Заявники вказували на порушення: їх недоторканності, права виховувати своїх дітей згідно з переконаннями батьків, і права на освіту через заборону невакцинованим дітям відвідувати заклади освіти. 

На їхню думку, держава не забезпечує прозорість процесу вибору вакцин та вакцинації, а також обов’язкова вакцинація не дає надійної статистики про захворюваність, а натомість добровільна вакцинація давала б надійніші цифри. Уряд надав суду наукові медичні висновки спеціалістів про вплив вакцинації на рівень захворюваності. Заявники ж наполягали на тому, що вказані висновки були замовлені урядом у фармацевтичних компаній. 

Заявники вказували, що позбавлення дітей права відвідувати заклади освіти є покаранням за відмову від вакцинації, що негативно впливає фінансово  на усю сім’ю, де виховується дитина, та спосіб її життя, позбавляє її права на отримання освіти. При цьому заявники вказували, що розуміють важливість такого явища, як вакцинація, для забезпечення охорони здоров’я групи населення. Однак основним питанням для заявників є пропорційність. На їх думку, лише добровільна вакцинація є більш пропорційним заходом досягнення мети охорони здоров’я групи населення. 

ЄСПЛ визнав наявність втручання у права заявників. А також і те, що таке втручання було законним, пропорційним та необхідним в демократичному суспільстві. ЄСПЛ допустив відповідальність у вигляді штрафу за недотримання обов’язку вакцинації батьком дитини та наголосив на тому, що санкції за відмову від вакцинації мають носити захисний, а не каральний характер.

Що цікаво, у своєму рішенні ЄСПЛ відмітив нещодавню зміну політики деяких європейських країн щодо суворішого підходу через зменшення добровільної вакцинації та зниження колективного імунітету.

Суд зазначив, що між Договірними Сторонами існує загальний консенсус, який стійко підтримується спеціалізованими міжнародними органами, щодо того, що вакцинація є одним з найбільш успішних та економічно ефективних заходів охорони здоров’я.

У рішенні Суд зазначає, що обов’язкова вакцинація – це втручання, як і кожне обов’язкове медичне втручання. Але чи було воно виправданим? Для цього суд дає оцінку, чи було втручання законним, чи переслідувало воно легітимну мету та чи було воно необхідним в демократичному суспільстві? Саме такі критерії має оцінити суд при визначенні, чи порушене право на приватність. 

Суд вказав, що так, незважаючи на те, що обов’язок вакцинації був передбачений як законами, так і підзаконними актами, Суд розуміє під словом «законний» також епітет «формальний». Тобто вакцинація могла бути передбачена як законом, так і підзаконним актом. 

Підсумовуючи вищенаведене можна дійти наступних висновків:

1. Вживані урядом профілактичні заходи не є дискримінацією, навіть можна сказати, що носять характер необхідності.
2. Якщо керуватися критеріями виробленими ЄСПЛ, то можна дійти висновку, що профілактичні заходи цілком їм відповідають і не порушують права особи на приватність, оскільки є необхідними у демократичному суспільстві.
3. Щодо права особи на вакцинацію і наявність альтернативи, то даний баланс дотримано, оскільки на противагу сертифікатам  вакцинації  є ПЛР-тестування!
4. Питання вакцинуватися чи ні залишається на розсуд самої особи, але вона має усвідомлювати юридичні наслідки свого рішення, важливим фактором є також відсутність  протипоказань до вакцини, а також повна інформованість особи про неї та наявність порядку відшкодування за побічні наслідки від неї, а також наявність необхідності у демократичному суспільстві  таких заходів.

Блог підготували консультанти юридичної клініки “Pro bono” Національного університету “Острозька академія” Андрій Юзвяк та Ілля Козак.

* Думки, висловлені у публікації є власними міркуваннями авторів і не обов’язково співпадають з думками представників АЮКУ чи юридичної клініки “Pro bono” НаУОА.